Це історія про людину, яка роками не дозволяла потонути дитячому клубу технічної творчості в часи затяжних економічних штормів. Коли перші роки Незалежності України сипали випробуваннями, а середина 1990-х добивала фінансовими кризами, він стояв біля керма навчального процесу й уперто будував умови для розвитку талановитих дітей, щоб із них виростали майстри, інженери, конструктори. У народі про таких кажуть одне слово – одчайдух.
Його звати Андрій Генріхович Люшин, Відмінник освіти України. Ми зустрілися, зав’язалася довга розмова – і з неї склався портрет людини, яка не здавалася, коли інші опускали руки.
У Києві донедавна працював один із найстаріших осередків дитячої технічної творчості – Державний позашкільний навчальний заклад «Перспектива». Багатьом він відомий як «Юний технік» або «Борисфен». Саме тут дітей змалечку привчали до маленького виробництва й навчальної праці, допомагали відчути смак самостійності та повірити у власні «золоті руки». Цей клуб прищеплював те, що можна сміливо назвати геном технічної творчості.
Родовід «Юного техніка»
Історія колективу сягає 1960 року, коли на Київському радіозаводі створили клуб «Юний технік». Підприємство безоплатно передало приміщення для навчання: одне – на вулиці Сормовській, 9 у Дарниці (нині – Ісмаїла Гаспринського), у невеликій двоповерховій будівлі з кількома класами, звідки й починався шлях гуртківців до чемпіонських вершин. Друге – на Харківському шосе, 55, де на першому поверсі житлового будинку у 1991 році за кошти заводу облаштували класи Клубу юних техніків.
Радіозаводу нині вже немає – його розчинив дикий вихор приватизації. З цим підприємством тісно переплелася й доля родини Люшиних: батько, мати, брат і дружина Андрія Генріховича працювали саме там. На столі Андрія – стареньке посвідчення, з якого подекуди стерлися літери. Диплом №1 присвоєно слюсарю цеху №25 Люшину Генріху Андрійовичу – звання «Майстер – золоті руки».
Сьогодні такі відзнаки видаються «не з тієї епохи», але ж саме майстри творять конкурентну державу й рухають виробництво вперед. У 1987 році молодий інженер Андрій Люшин подався на конкурс директора клубу «Юний технік», підготував програму самофінансування – і переміг. «Мене затвердили директором «Юного техніка», – згадує він. – У 1988 році на базі клубу створив перший дитячий кооператив «Ера». Ідея самостійного господарювання була тоді в диковинку для всього 20-тисячного заводу».
Дивовижні умільці
«Що ми робили в кооперативі? – розповідає Андрій Люшин. – У клубі було багато радіодеталей, тож ми розробили декодери для телевізорів, щоб отримувати сигнал з відеомагнітофонів. Завод випускав «Славутичі» без декодерів, а наші діти паяли плати й заробляли по 300 рублів – за чотири години гурткової роботи тричі на тиждень. Батьки були в захваті. Деталі брали на заводі – ті, що не пройшли техконтроль, ми їх перебирали, доводили до якості. Частину мікросхем купували у поляків».
Потім сталася пожежа на заводі – згоріло багато телевізорів. Їх хотіли списати, але клуб забрав понад тисячу, відновив і «втиснув» у новий корпус, встановивши власні декодери. Так «Юний технік» став конкурентним на ринку: їхній телевізор був удвічі дешевший за заводський і з додатковим функціоналом. Самофінансування дало змогу робити ремонти й купувати обладнання.
Однак радіозавод накривала криза. Адміністрація сподівалася на оборонні замовлення й не вірила, що споживча електроніка може стати ключем до порятунку. Тоді Люшин пропонував партнерство з «Samsung», аби стати першопрохідцями в телевізорах нового покоління в Україні – та на заводі до цієї ідеї не дослухалися.
Палиці в колеса
1993 року завод повністю відрізав клуб від фінансування – не було грошей ні на зарплати, ні на комунальні. Команда взялася за заводські ноу-хау: «Ми розробляли нейтралізатори, ехолоти, паяльники – сподівалися дійти до серійних зразків і забезпечити зарплати», – пригадує Люшин. У 1996-му завод розділили на 22 підприємства, а клуб виокремився у самостійне підприємство «Перспектива». До цього ще треба було доборотися.
«Щойно стало відомо про розподіл, мені потрібно було підписати роздільний баланс, – каже Андрій Генріхович. – Новий директор заводу почав тиснути – вимагав приміщення, вже мав на них покупця. Я відмовлявся. Допоміг порядний чиновник – після його дзвінка міністру промислової політики наступного дня мене викликали до міністерства. Підсумок – директор підписав баланс. Від 1996 року «Перспектива» взяла приміщення на баланс. Далі почалися постійні спроби «викинути» нас на приватизацію. Врятувала підтримка Міносвіти – ми були єдиним державним позашкільним закладом на повному госпрозрахунку».
Здавалося, ухвалення Закону «Про позашкільну освіту» розвіє хмари. У документі – з подачі Люшина – з’явився пункт: державні позашкільні заклади можуть приватизуватися лише із збереженням освітнього призначення, за наявності коштів і згоди колективу. Та бюджетного фінансування «Перспектива» так і не отримала.
Не здаватися – навіть без бюджету
«На бюджет ми не могли претендувати, бо не належали до Міносвіти, – пояснює Люшин. – Щоб нас узяли під крило, треба було передати приміщення, а інше відомство їх не віддавало. Ми знову мусили заробляти, аби утримувати гуртки, платити комуналку. Принцип був простий – усе можливе заробляємо господарською діяльністю і тримаємо гуртки безкоштовними. Грошей із батьків не брали».
Команда шукала стійкі моделі. Опт виявився не їхнім шляхом, тож перейшли до роздрібної торгівлі разом із відомим модельєром Михаїлом Вороніним. Співпраця на умовах франчайзингу тривала 18 років і приносила стабільний дохід. 2008 року «Перспектива» вже впевнено стояла на ногах – могла відправляти дітей на міжнародні змагання. Вихованці ставали чемпіонами світу з авіамодельного спорту, привозили медалі та кубки – здобутки колективу й гуртківців, і все це – на безкоштовній основі для дітей.
Були й інші торговельні напрями з вітчизняними виробниками – продаж комп’ютерів, меблів. Та після смерті Вороніна цей напрям зійшов нанівець. Далі «Перспектива» спробувала локальний ремонт лакофарбованого покриття авто у дворі клубу – інвестували в сучасну західну технологію, відправили працівників навчатися до Великої Британії, купили франшизу, створили невеликий навчальний центр. Здавалося, справа набирає обертів, але місцевим мешканцям не сподобався запах фарби – дільницю довелося закрити.
Спробували виготовляти морозиво, пекти хліб і печиво. Це вимагало коштів на обладнання й логістику, а прибутку не давало. Тим часом на клуб накочувалися «надумані» перевірки, бо охочих заволодіти приміщеннями вистачало. І всі ці роки, без жодної бюджетної копійки, «юні техніки» Люшина платили податки – на прибуток і землю, а також комунальні – за тарифами для комерційних структур, а не для бюджетних закладів.
Фінансові тягарі та бюрократія
Окрема історія – земля. Клуб два роки листувався з Департаментом земельних ресурсів КМДА, аби присвоїти кадастровий номер ділянці під навчальними приміщеннями. Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду не давала «добро», а без кадастру суми до сплати за землю зростали. І це попри норму закону – «заклад позашкільної освіти безоплатно користується земельними ділянками, на яких розташований».
Замість розвитку гуртків і залучення нових дітей команда змушена була боронити майно від зазіхань та думати про виживання. Це не могло тривати безкінечно.
Замість епілогу – підрізані крила
Бюджетного фінансування клуб так і не дочекався. Позашкільний навчальний заклад «Перспектива» – вже минуле. Андрій Люшин більше не біля керма цього осередку. Та з історії не викреслити головного: за роки діяльності тут підготували чемпіонів Європи, призерів престижних світових турнірів з авіамоделізму. Вихованці «Перспективи» вибороли понад сто золотих медалей, а також чимало срібних і бронзових. П’ятеро майстрів спорту і понад сотня розрядників розпочали шлях в авіамоделізмі саме тут – завдяки роботі Андрія Люшина та його однодумців.
Київ має пам’ятати про таких інженерів і наставників – і про підрізані крила «Юного техніка», які так довго трималися над водою завдяки впертості однієї людини та команди однодумців.
