Сьогодні життя українців знову перетворилося на об’єкт уваги світових медіа та фотографів. Російські обстріли буквально роздягають наші будівлі, безжально оголюючи приватність квартир та цілих під’їздів. Дім став надто крихким. Проте він водночас став і неймовірно сильним.
Коли звичні матеріальні речі втратили свою первісну цінність, справжній прихисток сконцентрувався в людях. Бібліотека, яку збирали роками, тепер не вміщується в одну валізу. Вона розійшлася по друзях та закордонних фондах. Дім — це ті, хто розуміє тебе без зайвих перекладів.
Це коло однодумців, які просувають українські сенси в Італії. Вони видають наші переклади та організовують події, відчуваючи глибоку емпатію. Саме вони наполягають на правильному написанні Chornobyl замість радянських варіантів. Дім там, де є українські меми.
Авторка Ярина Груша досліджує цю тему в есеї для проєкту PEN Ukraine 2026 “Відчуття дому”. Це спроба осмислити втрату та віднайдення власного місця.
Поліська пам’ять та радіоактивний спадок
Історія циклічна, і траса, де 1986-го їхали евакуаційні автобуси, 2022-го прийняла ворожі танки. Колись партія наказала людям зібрати життя в одну сумку за лічені хвилини. Металічний голос із гучномовців змушував покидати все рідне. Люди їхали в невідомість, залишаючи тварин.
Дім у зоні відчуження миттєво перетворився на смертельну пастку. Дитячі іграшки та старий посуд почали нести загрозу життю. Мешканці Прип’яті тоді зовсім не розуміли дії невидимої радіації. Тепер ці порожні будівлі стали атракцією для туристів.
Переселенці щороку поверталися на рідні могили після Великодня. З кожним разом їх ставало все менше. Хтось казав, що вони помирали від туги. Насправді їх убивала радіація, загорнута в ностальгію. Природа невблаганно поглинала покинуті цегляні стіни.
Ярина Груша згадує власне дитинство в третій зоні забруднення. Район поступово розпадався, наче ті самі зловісні радіонукліди. У дев’яності роки діти їли фрукти з садів, які лікарі забороняли. Це була чи не єдина доступна їжа.
Статус “дитини Чорнобиля” давав право на пільги та оздоровлення. У таборах такі діти впізнавали своїх за особливою говіркою. Вони говорили “вун” або “квїтки”. Це був їхній спільний таємний код. Саме так формувалося відчуття приналежності до спільноти.
Від італійських канікул до воєнного вибору
Шлях до Європи для багатьох почався саме через ці програми оздоровлення. Італія поступово ставала частиною ідентичності, додаючи нову мову та звички. В Трентіно вже чекали власні ключі та знайома навігація. Проте українське коріння виявилося значно міцнішим за затишок.
Коли у 2014 році війна прийшла на схід, з’явився шанс обрати Італію. Але 2022 рік змусив поставити питання про дім руба. Росіяни знову окупували Чорнобильську зону, риючи окопи в Рудому лісі. Це найнебезпечніше місце на всій планеті.
Дім знову перестав бути безпечним місцем для сну чи кави. Ракети можуть зруйнувати його будь-якої миті, незалежно від міста. Питання “де мій дім?” звучить тепер інакше. Це не адреса, а вибір бути собою.
У пошуках відповіді авторка давала назви кожному своєму житлу. Був дім із виноградником і дім, що висів у повітрі. Тепер відповідь стала очевидною для кожного з нас. Ми точно знаємо, де наш дім. І ми його вже ніколи не віддамо.
“І ти ніколи запам’ятай, ніколи не будеш без свого дому”, — заповідала Вікторія Амеліна.
У поезії Оксани Забужко Прип’ять застигла як “Natura Morta”. Там недоплетений светр досі зберігає пам’ять про чиїсь теплі пальці. Книжка із позначками від нігтів лежить на столі. Ми повертаємося до цих образів щоквітня.
Сьогодні наш дім розкиданий по всьому світу: від Львова до Мілана. Він там, де вболівають за Світоліну чи Костюк на кортах. Він у спільних переглядах матчів національної збірної. Це простір, де тебе розуміють без слів.
Зараз ми вчимося жити з однією валізою, але з величезним серцем. Колишня італійська версія себе поступається місцем тій, що в’їжджає в Україну. Навіть якщо назви маршруток у Києві трохи забулися. Головне — відчуття того, що ти на своєму місці.
Наш дім — це фортеця, побудована з людських взаємин та пам’яті. Кожен уламок цегли лише додає нам люті та рішучості. Пошуки завершено, адже дім завжди був усередині нас. Ми захищаємо те, що неможливо відібрати силою.
Ярина Груша — відома дослідниця та учасниця Українського ПЕН. Її есеї допомагають знайти слова для того, що болить. Це важливий внесок у сучасну українську культуру. Більше матеріалів можна знайти на ресурсах youtube.com та інших платформах мовника.
- Аналіз відчуття дому в часи глобальних катастроф
- Зв’язок між трагедією Чорнобиля та сучасною війною
- Роль культури у збереженні національної ідентичності за кордоном
